Коли темряви стає забагато, пам’ять мусить освітлювати. Саме тому ми, команда Skeiron, створили виставковий проєкт «Крізь морок. Світло пам’яті». Разом із відкриттям цієї експозиції ми зробили видимою українську рану — як нагадування про злочини агресора, які неможливо забути й пробачити.
Ця виставка — про людей, чиї історії могли зникнути у вогні війни, проте ми не хочемо, щоб так сталося. Тут не просто цифрові копії місць тортур чи руйнувань. Тут — імена й голоси. Дороги й домівки. Життя «до» і життя «після». Ми зберегли ці свідчення у цифровому форматі, щоб майбутнє мало докази, а пам’ять була сильною, живою й незаперечною.
Як народився проєкт?
Збереження культурної спадщини завжди було і залишається основною сферою діяльності нашої команди Skeiron. Ми оцифровуємо архітектурні пам'ятки, щоб зберегти їх для нащадків. Проте війна змусила нас розширити пріоритети та застосувати досвід у лазерному скануванні для фіксації трагедій сьогодення.
Шлях цього проєкту почався несподівано: після того, як нашу роботу висвітлили на американському телебаченні, нас помітив Фонд Говарда Баффета (Howard G. Buffett Foundation). Представники фонду за власної ініціативи запропонували нам співпрацю для оцифрування доказів російського терору. Саме ця підтримка дозволила нашій команді задокументувати об'єкти, що стали символами страждань українського народу під час окупації, яка тривала в Ізюмі понад п'ять місяців — з 1 квітня по 10 вересня 2022 року.
Нашою місією стала фіксація ключових точок болю на Харківщині. Ми задокументували масове поховання поблизу Ізюма, закарбувавши жахливі наслідки окупації у цифрі для майбутніх досліджень та експертиз. Надважким етапом став відділок поліції в Ізюмі: те, що мало бути державною установою, росіяни перетворили на місце для катувань. Ми оцифрували кожен метр цих стін, бо вони досі «кричать» тисячами історій тих, хто пройшов крізь це пекло. Окремим болем була Кам’янка — село, в якому не вціліла жодна будівля. Через щільне мінування мінами-«пелюстками» ми не могли вільно ходити цією землею, тому піднімали дрони. Це була єдина можливість зафіксувати руїни домівок і врятувати пам'ять про місце, де колись кипіло життя.
Відверто кажучи, коли ми лише починали співпрацю з фондом, ми навіть не думали, що будемо організовувати виставку. Нашим завданням було просто встигнути все зафіксувати, поки докази не зникли. Але згодом ми зрозуміли: ці свідчення надто важливі, щоб просто лежати в архівах — вони мають стати голосом, який почує світ. Ці дані є критично важливими для істориків, археологів та слідчих.
Концепція виставки: як морок стає видимим?
Назва виставки «Крізь морок. Світло пам’яті» виникла з потреби назвати речі своїми іменами. Для нас морок — це не просто відсутність освітлення, це ті жахливі події, в яких гасне людське життя, це заціпеніння окупації та спроба агресора стерти нашу ідентичність.
Натомість світло — це про нашу стійкість. Це вибір бути в цьому болю, але продовжувати боротися, любити й пам’ятати. Це сміливість вказувати на зло, відкрито озвучувати те, що сталося, і не дати правді розчинитися в тиші. Попри трагічність спогадів, ми обираємо шлях пам’яті, плекаючи абсолютно нову культуру вшанування — живу, чесну й активну.
Ми хотіли створити простір, де технології не заважають, а допомагають відчути реальність. Саме тому виставка виглядає мінімалістично й зосереджена на об’єктах. Темрява в залах — це символ того стану, в якому опинилися люди під час війни. А кожна 3D-модель, кожен звук — це інструменти занурення, які не дають відвідувачу залишитися стороннім спостерігачем.
«Ми не дозволимо простору зникнути мовчки. Ми вписуємо його у колективну пам’ять. Це і є повернення дому — у символічному, культурному сенсі. Наша робота — це фундамент, на якому будуватиметься новий дім і майбутня справедливість», — зазначає концептуальна кураторка виставки Вікторія Скорохід.
На фото Вікторія Скорохід, концептуальна кураторка виставки «Крізь морок. Світло пам’яті».
Джерело: Інтерфакс-Україна / Олександр Зубко.
Елементи виставки
Експозиція розділена на три смислові зони, кожна з яких розповідає свою частину історії окупації.
Процес вибору об’єктів для оцифрування став окремим і надзвичайно відповідальним викликом: як саме визначити ті точки, що промовлятимуть найсильніше? У цьому нам допомогло Головне управління Національної поліції в Харківській області. Разом ми шукали місця, які б найповніше довели: окупанти нищили все без винятку. Нам важливо було показати, що руйнації та катівні були скрізь: у відділках поліції, культурних об'єктах і приватних будинках. Кожна оцифрована модель — це доказ системного терору, що прийшов у кожну кімнату.
Зона 1. Руйнація
Окупанти цілили не просто в будівлі, вони цілили в життя. У першій зоні ми зосередилися на системності нищення ідентичності. Завдяки Платформі пам’яті «Меморіал» ці оцифровані руїни житлових будинків ожили реальними історіями людей.
Одним із таких об’єктів є дім на вулиці Українській. Віталій Перегон, приїхавши до будинку своєї тітки, знайшов лише одну вцілілу стіну. Тієї ночі російські війська скинули три авіабомби. Тут загинуло три покоління родини Перегонів — загалом 7 людей, серед яких діти 3 та 9 років. 18-річну Лізу поховали разом із її весільною сукнею. Через складнощі з ДНК-експертизою рідних не могли поховати майже рік.
Іншим символом трагедії став будинок на вулиці, яку тепер перейменували на вулицю Пам’яті. 9 березня 2022 року російський авіаудар склав два під’їзди, поховавши під завалами десятки людей. Серед них була родина Михайла Яцентюка. Чоловік, який працював електриком, сам облаштовував укриття в підвалі для найрідніших. Того ранку він вийшов на сходовий майданчик за чаєм для онуки Аріни, коли стався вибух. Михайло вижив, але втратив дружину, доньку, зятя та трьох онуків. Наймолодшу Аріну він знайшов в обіймах мами, коли завали нарешті дозволили розібрати під час окупації. Під цим будинком загинула 51 людина.
Важливим елементом фізичної експозиції в цій зоні є AR-постери — своєрідні цифрові вікна у реальність Харківщини. Достатньо навести смартфон на QR-код, і пласке зображення на екрані оживає, перетворюючись на об’ємну 3D-модель зруйнованої будівлі.
А за допомогою VR-окулярів відвідувачі можуть опинитися посеред зруйнованих міст, які були фактично стерті з лиця землі. Це дає змогу роздивитися кожен «шрам» на стінах оцифрованих об’єктів і буквально торкнутися історії.
Зона 2. Катування
Ця частина виставки занурює у гнітючу атмосферу окупації. За допомогою VR-окулярів відвідувачі можуть опинитись всередині точної цифрової копії Ізюмського відділку поліції. Це камера розміром 1,5 × 2,5 метра. Ми відтворили візуальну присутність: вигляд холодних стін, вогкого повітря і ту атмосферу тиску, в якій росіяни незаконно тримали цивільних. Можна буквально дослідити цей простір, опинившись там очима і бачачи кожен сантиметр місця, що дихає болем.
На жаль, відділок — не єдине місце катувань. Загалом їх у регіоні виявлено понад 30. Жодна катівня не виникла стихійно: їх організовували за однаковим принципом — у підвалах, відділках поліції, школах і на заводах. Багато з цих об'єктів ми зберегли у 3D-моделях, тож на виставці їх можна роздивитись максимально детально.
Зона 3. Втрата життя
В основі цієї зони — масштабна 3D-модель масового поховання в Ізюмі, яку ми надрукували на принтері. Це фізичне втілення того жаху, який ми побачили в сосновому лісі: сотні дерев’яних хрестів, де замість імен були лише цифри.
Сюди звозили тіла з усього міста — людей, які загинули від авіаударів, обстрілів чи катувань. 17 українських солдатів було знайдено в одній спільній могилі, а 99% усіх загиблих мали явні ознаки насильницької смерті. Окупанти хотіли залишити їх безіменними, але виставка повертає їм обличчя, голос та біографію.
Завдяки новітнім мобільним ДНК-лабораторіям, наданим Фондом Говарда Баффета сотні людей вдалося ідентифікувати.
Ім’я — це не лише запис у документах. Це історія, зв'язки та обставини, які не дозволяють людині бути лише числом.
Сьогодні ми разом творимо нову культуру пам’яті, яка стає корінням нашої стійкості. росія хоче мертвої тиші, але ми відповідаємо голосом. Бо ми — не цифри.
Що далі?
Ця виставка — наше прагнення розповісти про українську трагедію всьому світові. Вся інформація вже продубльована англійською мовою, щоб експозиція могла подорожувати за кордон, нагадуючи міжнародній спільноті про справжню ціну нашої свободи. Крім просвітницької місії, зібрані дані мають і практичне юридичне значення: цифрові копії — це свідки, які не помиляються і не змінюють свідчень. Вони можуть стати доказами у майбутніх міжнародних трибуналах, допомагаючи встановити справедливість. Також ці точні моделі можуть послужити архітекторам та інженерам як база для майбутнього відновлення зруйнованих об'єктів.
«Ми хочемо впливати на тих, хто досі не визначився: на лідерів думок, політичні еліти, країни, які вагаються. Саме там такі виставки мають працювати», — зазначив продюсер проєкту та співзасновник Skeiron Юрко Преподобний.
На фото Юрко Преподобний, співзасновник Skeiron та продюсер виставки «Крізь морок. Світло пам’яті».
Виставка важка, але вона про світло, яке залишається в людях навіть у найтемніші часи.
Експозиція відкрита для відвідувачів у Національному музеї історії України у Другій світовій війні (м. Київ) до 9 лютого.
Висловлюємо щиру подяку всім, без кого цей проєкт не став би реальністю.
Зокрема Фонду Говарда Баффета — за довіру та фінансову підтримку проєкту; усій команді Skeiron — людям, які жили цим проєктом і зробили його можливим. Особлива подяка концептуальній кураторці Вікторії Скорохід, яка стала серцем і душею цієї виставки, а також нашим партнерам, які надали матеріали й свідчення, завдяки кому людські історії ожили: Головному управлінню Національної поліції в Харківській області та Платформі памʼяті «Меморіал»; і, звісно, Національному музею історії України у Другій світовій війні за ціннісний простір для проведення виставкового проєкту.